«Звершилось, сталось, народилось. Ні, не дитя, не новий громадянин суверенної України, появу котрого теж можна вітати такими словами. Звершилось щось вагоміше, значніше, величніше, котре ще й важко до кінця розумом осягнути, серцем збагнути: Україна має свою Конституцію!» - так писав Йосип Ядуха, редактор газети «Подільські вісті», в номері газети №75 від 02.07.1996 року після прийняття Основного закону держави.

І не дивно, адже цій важливій події передували 6 років важкої праці, консультацій, дебатів і домовленостей. Після референдуму про незалежність, протягом 1991-1996 років, комісіями, окремо створеними Верховною Радою України та Президентом, було складено кілька проектів Конституції. Вони тривалий час обговорювалися, доповнювалися і доопрацьовувалися. Найгостріші протиріччя викликали питання розподілу влади і власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим. Тим часом у країні діяла Конституція УРСР 1978 року з деякими змінами.

Конституція України була прийнята на 107-му засіданні V сесії Верховної Ради України 2-го скликання о 9:20 ранку 28 червня 1996 року. Депутати весь день і всю ніч працювали над проектом, залишаючись в сесійному залі без перерв. “За” ухвалення Основного закону проголосували 315 народних депутатів з 300 необхідних.

На той час народним депутатом 2-го скликання 1994-1998 рр. (обраний по виборчому округу №409) був і наш земляк Верхогляд Василь Карпович, родом з села Устянівка Шепетівського району. Василь Карпович пройшов шлях від вчителя до директора школи, був головою правління колгоспу. У фондах нашого музею зберігається рукописний варіант його депутатського виступу на одному із засідань Верховної Ради під час обговорення проекту Конституції:

«Не зрозуміла тільки позиція чималої групи депутатів, що кваплять швидко закінчити цей процес. Варто було б зважити на приказку, що швидко робиться, то часто має небажаний результат. Але ж в першу чергу потрібно рахуватися з реальним станом речей. Це ж буде народна Конституція, а не депутатська, отже за якусь мить часу не можна донести до свідомості народу важливість і суть цього документу… Доходить до того, що автори цього проекту на всіх усюдах вихваляють, як мені сказали цими днями виборці шепетівщини, своє «недоношене дитя», як вершину світового рівня, якій нібито немає альтернативи, що це, мовляв, геніальний витвір. В цьому дусі обробляється й громадська думка до майбутнього референдуму. До речі, на місцях вже йде повним ходом широко розгорнута компанія обговорення в кавичках, бо хто ж може щось обговорювати не тримавши документ навіть в руках, але по команді це все схвалюється. Тільки дивує одне. Організація приймання Конституції або змін і доповнень до неї по закону це прерогатива Верховної Ради. А на обговорення ні Верховна Рада, ні її президія,на скільки відомо ніяких вказівок на місця не давала. То хто ж дає ті вказівки, як він знає і показує приклад у виконанні законів, адже це не функція виконавчої влади, це ж не проект статуту сільсько-господарського підприємства, або програма виходу з кризи. А всі говоримо про взаємодію гілок влади. Що ж це за приклад отієї взаємодії по закону. Словом йде постійне нав’язування. І виборці, що підсліджують дії, що проходять у сесійній залі вже по-своєму їх оцінили… Щось діється трохи нечисте, щось подібне до бажання взути усіх в один тісний черевик…»

Василь Карпович переймався тим, щоб поряд з обов’язками громадян були чітко прописані їхні повні права з гарантією від імені держави, а, маючи чималий досвід керівника сільсько-господарського підприємства (з 1969 року), звертав увагу і на таке: «Проект Конституції узаконив фактично, те що вже сталося з Україною і що сьогодні є, правда ще тільки землю ланами не продаємо, але ця Конституція до цього доведе. То що так і узаконили нахапану в народу приватну власність, так будуть бродити безробітні, хворі будуть носити свої бинти, вату, простирадла, ліки в лікарню, як зараз, бо ж в платних будуть лікуватися нові Українці. Випускники спецзакладів та вузів шукатимуть роботу…»

На жаль, і нині окремі норми і положення чинної української Конституції все ще залишаються в багатьох випадках декларативними і нереалізованими. «Де закони можуть бути порушені під приводом загального порятунку, там немає конституції», – мудро сказав французький філософ Нікола Мальбранш. Між тим всі ми прагнемо, щоб наші права і свободи стали реальністю, щоб люди почували себе захищеними і впевнено дивилися у майбутнє. Коли кожен відчує, що його життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека справді являють собою найвищу цінність, тоді ми зможемо з гордістю заявити: Україна стала повноцінною європейською державою з ефективно діючою Конституцією.
Науковий співробітник музею Наталія Кручук 

На фото:
1. Депутати Хмельниччини у сесійній залі Верховної Ради України під час обговорення проекту Конституції (Верхогляд В.К. другий справа).
2.Друкований примірник Конституції України з підписом Василя Верхогляда.
3. Рукопис виступу депутата 2-го скликання 1994-1998 Василя Карповича Верхогляда на сесії Верховної Ради.